Хотіти на море

Якщо чогось дуже хотіти...Якщо чогось дуже не хотіти...Якщо нічого ніколи не хотіти...Все буде класно! Головне - купити квитки на поїзд, скласти наплічники (щоб потім могти скаржитись на перевантаженість), прихопити найближчих друзів і гайнути на море.

Під кінець серпня ми нарешті висунулись з гарячого міста, щоб дременути на море. Спершу поїхали до Львова і там пересиділи декілька годин у нашому улюбленому скверику. Валялись на траві, їли, по черзі ходили в "Скриню". Коротше кажучи, розважались як могли.

А потім була довга дорога, наповнена спекою, дивною їжею, вітром на верхній поличці, сном і намаганням читати.

Трохи потоптавшись у Сімферополі, ми піддались вмовлянням одного дядечка, який брався довезти до місця призначення за 60 гривень з кожного. Казав, що він наш земляк і говорив українською. Ми трохи повіднєкувались, а потім вирішили, що їхати автобусами нам обійдеться трохи дешевше, але довше і менш комфортно.

НЕ хочу детально описувати такі дурниці, як:

опариш, знайдений під кришкою напою відомого бренду;

намагання знайти місце для наметів;

сварливі непорозуміння;

відчуття голоду і втоми.

Скажу, що ми були неймовірно щасливими, коли врешті розклали палатки і пішли купатись. Прекрасне, чисте, спокійне море. Всі втішились, повечеряли і лягли спати.

А де ми взагалі? На мисі Чобан-Кале, що біля села Морське, що біля Судака, що трохи далі від Сімферополя, що в Криму.

Там дуже гарно. Сподіваюсь, світлини зможуть підтвердити мої слова.

За якісні фото дякую Тетяні Барабаш.

Продовження.